Україна: загроза «шотландського» сценарію

Атмосфера перманентної конфронтації й нескінченне з’ясування стосунків (часто-густо із залученням різного роду закордонних «помічників» та «арбітрів») в українському політикумі викликає дедалі більше роздратування і неприйняття у суспільстві. Простого обивателя «розбірки» на владному Олімпі змушують лише з оскаженінням дивитися яке-небудь чергове «ток-шоу», як максимум – висловити своє «фе» за допомогою інтерактивного телеголосування чи то пак ігнорування виборів. Однак для більш глибокого спостерігача нинішній «керований безлад» – це ще один привід замислитися над причинами наявного розбрату та схильності до пошуку істини й будь-яких авторитетів «на стороні». А заразом – і спробувати провести необхідні історичні аналогії, аби на їхньому тлі чіткіше уявити собі контури спільного майбутнього.

Спостерігати за розтринькуванням національної енергії у дріб’язкових із погляду вічності чварах тим прикріше, що поява України на сучасній політичній карті світу стала наслідком кількох століть жертовної боротьби наших предків за власну державу та незліченних втрат на цьому шляху. У цьому зв’язку багато дослідників-патріотів нарікали на географічне розташування нашої історичної території, що, на думку декого з них, виявилося фатальним для всіх попередніх спроб національної консолідації та державного будівництва. Дійсно, ми від самого початку були практично позбавлені природних захисних бар’єрів (морів і високих гір), маючи, до того ж, надто агресивних сусідів майже по всьому периметру рівнинних рубежів. Проте якою ж тоді має бути ступінь історичної приреченості нації, якщо її землі лежать ще й на одному острові із країною-загарбником? А найзручніша для життя та, відповідно, найбільш густонаселена місцевість знаходиться якраз у зоні найбільшої досяжності для ворожих вторгнень? Йдеться про Шотландію.

Історія цієї суворої країни на північно-західному краю Європи може слугувати чудовим посібником у галузі втрати державної самодостатності та геополітичної значущості. Внаслідок впливу різноманітних чинників, аналізувати які обсяг цієї статті не дозволяє, шотландське суспільство не зуміло вчасно подолати становий, конфесійний та клановий партикуляризм. Залишаючись у полоні соціально-групового егоїзму, Шотландія закономірно стала «здобиччю» (нехай і не надто легкою) молодих хижаків породи Еtat-nation. Щоправда, встигнувши дати сусідам-англійцям династію Стюартів, що заклала підвалини Британської імперії в Америці та Індії.

Відчайдушні сміливці, котрі ледь не всьому континентові постачали загони розбишак-найманців, шотландці самі так і не спромоглися сформувати реально боєздатну регулярну армію (й, до речі, ніколи не витримували більш-менш тривалого протистояння з добре організованим ворогом). Аналогія із нашими запорожцями тут більш ніж очевидна. Понад те: схожість геополітичної «карми» визначила велику кількість паралелей у стандартах поведінки політичної еліти й навіть персоналіях конкретних лідерів. Так, з ходу пригадуються аналогії часів акції «Україна без Кучми», навіяні одному з вітчизняних політологів відомою кінострічкою «Хоробре серце»: Ющенко – король Роберт Брюс, Тимошенко – вождь повстанців Вільям Воллес, депутати Верховної Ради – шотландська шляхта тощо.

Дійсно, так само, як і шотландській родовій аристократії, нашій еліті в усіх її іпостасях – від пострюриківського боярства до пострадянської бюрократії – найчастіше бракувало не лише національної (що, кінець кінцем, цілком зрозуміло), але навіть суто корпоративної солідарності перед лицем ворога. В підсумку, супротивник майже завжди опинявся у заздалегідь більш виграшному становищі, отримуючи найширші можливості для вербування ренегатів. За таких умов як шотландська, так і українська державність опинялися під ударом не так іззовні, як ізсередини.

Протягом усього незалежного існування Шотландії можна було спостерігати ту саму картину, що й в Україні: суперництво хижих кланів за владу та за іноземну допомогу в її здобутті та утриманні. Як наслідок, країна животіла або як придаток свого найближчого географічного сусіда, такий собі «гумус» для його (Англії у «їхньому» випадку й Польщі/Московії – в нашому) імперського проекту, або ж як форпост інших потуг (Іспанії/Франції і Швеції/Німеччини/США відповідно) у боротьбі проти нього. Зокрема в шотландському випадку характерним був англо-французький «розмін» геополітичних плацдармів у середині XVI ст., коли втрату своїх останніх володінь у Франції (Кале, 1558 р.) англійці компенсували ліквідацією французького впливу в Шотландії за умовами Единбурзького договору 1560 р. Прикметно, що цю поворотну для шотландців угоду, яка визначила подальший хід їхньої національної історії, було укладено між іноземними державами – без участі представників Шотландії.

Надто слабким – але часто найбільш експлуатованим – втішним аргументом є хіба те, що ми, як і шотландці, досягли чималих успіхів у справі «кадрового забезпечення» сусідських глобальних амбіцій.

Можна передбачити іронію тих, хто, прочитавши ці рядки, намагатиметься співставити наявні показники добробуту у нас і в країні кільтів та «хоробрих сердець»: мовляв, чи таким уже поганим є «шотландський» сценарій, якщо він усе одно дозволяє досягти подібного достатку? А небезпека тут криється якраз у винятковості власне Шотландії в контексті загальної тенденції. Адже насправді розв’язка тамтешньої історичної колізії лише відтіняє негатив інших аналогічних прецедентів.

Так, шотландцям (принаймні, протестантам за віросповіданням) вдалося згодом порівняно органічно вписатися у загальнобританську імперську ідентичність. До того ж, на випадок несподіваної актуалізації старих образ і протиріч шотландці мають такий вагомий козир, як історично чітко окреслена лінія кордону із «поневолювачем», що здатне серйозно полегшити імовірну у тій чи тій часовій перспективі сецесію. Нам про таке щастя не доводиться навіть мріяти – згадаймо бодай хронічні проблеми з розмежуванням акваторії Азовського моря та Керченської протоки.

Ось чому нам тим паче слід пам’ятати, що реалізувати чийсь сценарій успішніше за його «автора» надзвичайно складно. Відтак, абсолютна більшість «держав, що не відбулися» нині не може похвалитися навіть таким вельми відносним (ціною відмови від національного суверенітету) «хеппі-ендом», як у шотландців.

Причому, держави калібру середньовічної Шотландії ще могли дозволити собі побути таким от «м’ячем» на геополітичному полі без видимої шкоди для себе. (Хоча, певна річ, про який би то не було реальний розвиток у цьому випадку вже не йшлося.) Для габаритних же країн на кшталт нинішньої України така роль із великою часткою імовірності означає лавиноподібний обвал у всіх галузях життєдіяльності – свідками якого всі ми є «вже сьогодні».

Альтернативою сповзанню в нікуди може бути лише швидка й радикальна зміна нашого міжнародного амплуа. Оскільки роль «м’яча» не гарантує нам, на відміну від малих націй, навіть синиці в руках, то, можливо, вартувало б замахнутися на журавля в небі, приміривши на себе роль активного гравця. А це означає здобути у вогнищі протиріч свій цілісний самодостатній ідеал і спробувати поширити його якомога далі. Адже, погодьтеся, якось недоречно проголошувати національною ідеєю вступ до Євросоюзу (та й взагалі куди б то не було) в той час, як далеко не найзаможніша Венесуела вже кількаріч надає гуманітарну допомогу лондонським злидарям.

Давно відомо: аби досягти належного, слід забажати неможливого. Боротьба за світове лідерство (не конче у його найжорсткішій формі військово-політичного диктату) завжди – навіть у випадку невдалого підсумку – забезпечує його пошукачеві почесне місце в міжнародній ієрархії. Франція або Німеччина навряд чи насолоджувалися б зараз своїм привілейованим статусом, не розпочни вони свого часу такої боротьби – нехай у підсумку й програної.

Появі ж і успішній реалізації нашого можливого цивілізаційного проекту (з кінцевою орієнтацією на експорт найприбутковішого товару – способу життя) сприяють принаймні два чинники. По-перше, наша країна є чи не найбільш унікальною на планеті за рівнем невідповідності свого реального міжнародного статусу своєму потенціалові (насамперед, людському й технологічному). Ледь не всі головні суперечності сучасного світу – між бідністю й багатством, ідеалізмом і матеріалізмом, прекрасним й потворним, Сходом і Заходом – саме у нас виявляються чи не найбільш гостро. Подібні країни завжди являють собою «слабку ланку» будь-якого панівного світового порядку, часто породжуючи нові ідейні імпульси – «де тонко, там і рветься».

Схожою «зоною прориву» була колись постверсальська Німеччина. Трагедія німців тоді була лише в тому, що під впливом обставин і, головне, зрадницької політики «демократичної» влади вони обрали переважно насильницький шлях здійснення покладеної на них високої місії. Український месіанізм теж, до слова, не є чимось абсолютно новим – його елементи можна побачити у працях багатьох національних мислителів минулого. А, як відомо, жоден намір не дається нам без необхідних для його здійснення передумов.

По-друге, сьогоднішня Україна, на відміну від тієї-таки Шотландії, має визначальне з погляду геостратегії територіальне розташування. Адже, за всієї незахищеності своїх зовнішніх рубежів, наша держава є справжнім стрижнем Східної Європи. Переважання ж у цьому регіоні, на думку, приміром, «батька» англосаксонської геополітики Галфорда Маккіндера (судячи з прізвища, також людини із шотландським корінням), дає – ні більше, ні менше – владу над світом. Якщо й вважати цю тезу деяким перебільшенням за сьогоднішніми мірками, то все одно очевидно, що поширення з нашої території будь-якого альтерглобалізаційного проекту у межах принаймні Східноєвропейської рівнини автоматично робить залежними від нас більшість держав Євразійського материка. І це не кажучи про продовольчі ресурси України – не забуваймо, що саме продовольство вже починає перевершувати газ та нафту на шальках глобальних терезів. Отже, в наших руках перебуває практично ідеальний плацдарм для формування та/або поширення яких завгодно альтернативних вперто насаджуваному «новому світовому порядкові» цивілізаційних моделей. Й лише від політичної волі наших майбутніх (на теперішніх уже навряд чи слід сподіватися) лідерів залежить, як довго ми блукатимемо безперспективним і відверто тупиковим для нас «шотландським» шляхом.

Певна річ, висувати нові ідеї, шукати альтернативні шляхи розвитку й узагалі «каламутити воду» у світовому вимірі – заняття досить обтяжливе й ризиковане. Кінець кінцем, рівень наступної відповідальності завжди визначається рівнем попередніх зазіхань. Кожен дійсно глобальний план для свого ініціатора, як правило, передбачає величезну ймовірність ризику відразу всім заради всього. Куди простіше не задавати «формат» самим, а лише пасивно слідувати чужим курсом, безтурботно вальсуючи на усіляких там «віденських балах». Але безкінечно ігнорувати наростання протестного ідейного потенціалу в суспільстві й загрозу його втілення у найбільш екстремальних і деструктивних формах також не можна.

Поділитись