Геополітична суб’єктність Туреччини: “emerging power” чи повноцінний регіональний лідер?

12.06.2021

У 21 столітті глобальний баланс сил був порушений, і провідні міжнародні інституції, такі як ООН, втратили свою роль у мирному вирішенні регіональних та міжнародних конфліктів.

Нерівність доходів між країнами зростає і західні країни не в змозі приборкати природні та соціальні кризи. Тим часом Південна Корея, Японія та Туреччина виходять на перший план на міжнародній арені завдяки успішному вирішенню даних проблем.

Туреччина за часів Холодної Війни по праву вважалася «південним фронтом» НАТО. Коли радянська загроза зникла, вона, на відміну від Європи, не змогла скористатися «дивідендами миру» і залишилася сфокусованою на воєнно-стратегічному аспекті внутрішньої та зовнішньої політики, залишаючи позаду соціальні та економічні фактори.

Проте, до кінця холодної війни НАТО втратило своє значення

 З тих пір традиційні союзи почали розпадатися; інтереси США та Європейського Союзу зіткнулися і нові країни, такі як Китай, Японія, ОАЕ та Туреччина вийшли на світову сцену.

Середземномор’я та регіони Близького Сходу стали основними полями глобальної боротьби за владу. У міру того, як баланс сил зміщується із Заходу на Схід, геополітичне значення тих країн, які мають вплив у цих регіонах, знову зросло.

Поки адміністрації США спрямовують свою увагу на Азіатсько-Тихоокеанський регіон, Туреччина та Росія стали двома головними конкуруючими державами в середземноморському басейні, на Близькому Сході та на Кавказі.

Протягом останнього десятиліття Туреччина подолала низку національних та регіональних криз. Після того, як адміністрація Президента США Барака Обами розкрила свою стратегію співпраці з угрупованням «Загони національної оборони» – сирійським відгалуженням РПК (Робоча партія Курдистану) – Туреччина та Сполучені Штати розійшлися в Сирії.

Трамп: Рабочая партия Курдистана опаснее, чем ИГИЛ в Сирии | МК-Турция
Бійці РПК

У цей період Туреччина зазнала нападу з боку РПК, ДАІШ та Гюленістської терористичної групи (FETÖ). Перемагаючи всі три терористичні організації в країні та за кордоном, Туреччина сильно зміцнила свою структуру національної держави, створивши незалежне зовнішньополітичне ставлення.

Нагадуючи, що Туреччина підтримує сирійський народ більше, ніж будь-яка інша країна, на з’їзді правлячої партії Ердоган сказав: “Ми використали всі свої можливості, щоб забезпечити мир і стабільність у цих древніх землях, які заполонили багато терористичних організацій, починаючи від ДАІШ і закінчуючи РПК і «загонами національної оборони»”.

“Своїми транскордонними операціями ми запобігли вбивству мільйонів невинних людей терористичним режимом (Башара Асада)”, – зазначив він, додавши, що Туреччина буде продовжувати підтримувати уражену війною країну “до тих пір, поки Сирія насправді стане місцем, яке очолюють сирійці”.

Туреччина своєю операцією «Весняний щит» у березні 2020 року, а також іншими транскордонними операціями запобігла гуманітарній трагедії в північно-західній провінції Ідліб в Сирії, захистивши сирійських цивільних від режиму Асада та його прихильників. Між Анкарою та Москвою було досягнуто крихке перемир’я, яке суттєво зменшило кількість нападів на останній опозиційний бастіон, де мільйони людей досі борються за виживання.

Turkey Boosts Syria Border Troops as Erdogan Flags Incursion - Bloomberg

Ердоган повторив, що Туреччина також підтримала Лівію, нагадуючи про взаємовигідну морську угоду, яку Анкара уклала з Тріполі в 2019 році.

Підйом Туреччини збігся з повільним падінням континентально-європейських держав.

 Як аналізував американський соціолог Іммануель Валлерстайн, монополії європейських держав у галузі фінансів, управління, засобів масової інформації, технологій та дорогоцінних металів страждають від серйозних проблем. Такий підйом Туреччини в міжнародній системі нагадує османську імперію в тому сенсі, що Захід перестав бути центром міжнародної системи.

Тим часом вплив Туреччини продовжує поширюватися у своєму регіоні завдяки її динамічній соціальній структурі, стійкості до економічних та політичних криз, потужній військовій могутності, глибоким дипломатичним традиціям та багатій культурній спадщині.

Колишній державний секретар США Генрі Кіссинджер визначив два історичні переломні моменти в історії мусульман: поширення ісламу та поява Османської імперії.

Сьогодні стосовно зовнішньополітичної доктрини Туреччини все частіше використовується термін «неоосманізм», який вперше був введений в обіг ще в 1970-ті роки, після кіпрських подій 1974 р., коли Туреччина ввела на острів свої війська, проголосивши там створення Турецької Республіки Північного Кіпру.

File:Northern Cyprus in Cyprus (secession).svg - Wikimedia Commons
Республіка Північного Кіпру – територія острова Кіпр , окупована Туреччиною (червоним виділені території під турецьким контролем)

З подачі Афін, які звинуватили Анкару в бажанні повернути колишній вплив на пост-османському просторі, цей термін був підхоплений і західними експертами, багато з яких припускали повернення Туреччини до політики, що базується на імперських традиціях.

По суті, неоосманізм можна назвати неофіційною зовнішньополітичною доктриною Туреччини, метою якої є розширення впливу і зміцнення своїх позицій на всій території колишньої Османської імперії. Мається на увазі, що головним «знаряддям» досягнення цієї мети має стати «м’яка сила» (soft power), розвиток і зміцнення економічних зв’язків, гуманітарне та культурне співробітництво і т. д.

На думку деяких експертів, неоосманізм можна назвати спробою сформувати нову надідентичність за рахунок застосування методів гуманітарного та економічного впливу.

Він являє собою базову ідеологему для всіх стратегій і тактик зовнішньої політики Туреччини.

Необхідно підкреслити, що важливою характеристикою концепції неоосманізму є його мета охопити як ісламський світ, так і поширити вплив на Захід. В даному контексті цікаво зазначити, що напередодні розпаду Османської імперії, про неї говорили як про «хвору людину Європи», але не Сходу.

У цьому сенсі європейська спадщина має велике значення для неоосманів. Вони хочуть бути відкритими для Заходу і західного впливу. Така гнучкість в значній мірі відсутня у противників неоосманізму, які вважають і іслам, і європейський мультикультуралізм потенційними ворогами кемалістської революції.

Разом з тим, незважаючи на те, що політичний простір Туреччини прийнято вважати полем битви між проосманськими ісламістами і антиосманськими кемалістами, важливо відзначити, що ці напрямки мають і багато спільного. Обидва характеризуються сильним почуттям патріотизму і підтриманням концепції турецької «нації-держави».

Незважаючи на те, що неоосманізм можна, хоча і умовно, вважати більш ліберальною течією, ніж кемалізм, він досить успішно засвоїв кемалістську парадигму турецького націоналізму. Концепція «нація-держава» не ставиться неоосманами під сумнів. В цілому немає протиріч і щодо національних інтересів Турецької республіки, питання лише в способах їх досягнення.

У своїй нещодавній статті Фукуяма визнає успіх Туреччини, особливо посилаючись на її досягнення у боротьбі з безпілотниками в Сирії, Лівії та Нагірному Карабасі.

Turkey drone success has 'elevated' it in the world, says Fukuyama – Middle  East Monitor

Описуючи, як турецькі безпілотники трансформують характер сучасної війни, Фукуяма стверджує: «Безпілотники зробили багато для сприяння піднесенню Туреччини як регіональної сили в 2020 році. Країна зараз вирішально сформувала результати трьох конфліктів і обіцяє зробити ще більше»

Парадоксальним є той факт, що впродовж всієї історії існування турецька держава, намагаючись долучитись до західного клубу, підкреслювала своє секулярне єство.

За сучасних умов постає інша Туреччина – Туреччина, яка є моделлю мусульманської демократії.

 Прикладом є роль, яку мала б відігравати Туреччина в планах США з демократизації Близького Сходу в рамках «Широкого Близького Сходу» (Broader Middle East). (треба чи ні) Тож тепер відбувається те, що П. Танк характеризує як «символічне перевизначення Туреччини з боку її західних партнерів, які надали перевагу підкресленню її «мусульманської» замість «секулярної ідентичності». Адже, як писав арабський мислитель XIV століття Ібн Халдун, “минуле нагадує майбутнє, більше ніж одна крапля води нагадує іншу”.

Єлизавета Демченко

Поділитись