Чорногорський поворот-2020: «падіння диктатора» чи геополітичний крен?

08.09.2020

У маленькій гостинній балканській Чорногорії 30 серпня пройшли історичні за своїм значенням парламентські та місцеві вибори, на який більшість депутатських мандатів здобули 3 опозиційні коаліції, серед яких чільне місце займають просербські та русофільські сили.

Багато хто стверджує, що це  були перші справді вільні вибори в державі за останні 30 років, протягом яких владу тримала Демократична партія соціалістів на чолі з досвідченим політичним еквілібристом Міло Джукановичем.

Та яким може бути їх значення для майбутнього країни?

Чи чекати вже завтра на проросійський поворот?

ПРО ЩО ГОВОРЯТЬ ЦИФРИ

Ще в першу добу на основі підрахунку бюлетенів виявилося, що правляча раніше Демократична партія соціалістів набрала 35,06% голосів (30 мандатів), а опозиційна коаліція «За майбутнє Чорногорії» – 32,55% (27 мандатів). Друга опозиційна коаліція «Мир – наша нація» набрала 12,54%, а ще одне опозиційне об’єднання «Чорне на біле» – 5,53%. Це позбавляє партію президента більшості в парламенті країни, який налічує 81 депутата, та можливості для формування нового уряду, оскільки інші традиційно союзні ДПС сили – соціал демократи та партії албанської і бошняцької етнічних меншин – набрали мізерну кількість голосів (від 4 до 1%). 

Просербська коаліція «За майбутнє Чорногорії» – головний опонент режиму Джукановича ще в ніч після виборів стала гучно святкувати перемогу.

Головним вітальним гаслом для переможців стало «Щасливої нам свободи!», а також «Диктатор падає».

Характерною особливістю цих виборів стала рекордно висока явка громадян на дільницях – 76,68%. Мова йде про найвищий показник за весь період існування сучасної незалежної Чорногорії – із 2006 року.

Це особливо контрастує із низькою явкою на цьогорічних «карантинних» виборах у сусідніх Хорватії та Сербії.

Громадські організації повідомляють про зафіксовані незначні порушення, але загалом голосування пройшло спокійно. Єдиний помітний інцидент стався в місті Нікшич, де автомобіль умисно в’їхав у натовп людей, які святкували перемогу опозиції на виборах, та травмував 3-х осіб. 

З огляду на все вищесказане, є всі підстави говорити про досить правдиву картину електоральних уподобань громадян Чорногорії.

ЧОМУ ЦЕ БУЛО ОЧІКУВАНО?

Церковні протести у Чорногорії

Загалом така кардинальна здача позицій багаторічною «партією влади» в Чорногорії не дивує.

На це існують ясні причини.

Однією з головних можна назвати тривалу церковну кризу в Чорногорії, пов’язану з протистоянням за вплив у державі між урядом (інакше кажучи – президентом Джукановичем) і Сербською православною церквою – найбільшою в країні конфесією.

Усе почалося в кінці 2019 року, коли чорногорський парламент, не зважаючи на шалений опір просербських сил, ухвалив закон про свободу віросповідання, який у тому числі передбачав ревізію права власності СПЦ на численні культові споруди, збудовані до 1918 року. СПЦ, її прихожани та прихильники рішуче виступили проти закону й постійно збирали масові антиурядові акції (доки карантин не завадив). На тлі церковних протестів актуалізувалися й інші старі образи громадян Чорногорії на слабкі сторони влади.

Це й серйозні економічні проблеми, посилені провалом туристичного сезону в зв’язку з пандемією, авторитарні, як багато хто вважає, нахили Джукановича, а також міцна й давня корупція у владній верхівці країни (в тому числі зв’язки Джукановича з мафіозними колами). Особливо «ображеними» почували себе саме представники чорногорських сербів. Дійшло навіть до ситуації, коли функціонери владної партії стали виступали проти Джукановича та закону про віросповідання: лояльність до своєї церкви перевищила політичні інтереси.

Сама ж митрополія Чорногорсько-приморська рішуче взяла участь у мобілізації громадян перед виборами проти влади ДПС: висока явка пояснюється зокрема й цим.

Міло Джуканович президент Чорногорії

Варто наголосити, що Міло Джуканович безперервно перебуває на вищих державних посадах у Чорногорії вже 30 років, зумівши кілька разів суттєво змінити свою політичну орієнтацію: від сербського націоналіста, соратника Мілошевича, який підтримував війну проти Хорватії в 90-і роки та постачав пальне армії боснійських сербів, до друга Москви, а потім до поборника окремої чорногорської ідентичності, секуляризму та прозахідного курсу, який увінчався вступом держави в НАТО у 2017 році.

Тож не дивує, що від «батька чорногорської нації» значна частина чорногорського суспільства втомилася.

Водночас партія Джукановича останнім часом стала практично монополізувати чорногорське державництво, суверенізм, ідентичність та європейськість (на противагу «сербству» та проросійському курсу). У ході передвиборчої кампанії ДПС постійно наголошувала, що лише вона збереже незалежність Чорногорії. 

ЩО ПРЕДСТАВЛЯЄ СОБОЮ ОПОЗИЦІЯ-ПЕРЕМОЖЕЦЬ ?

У деяких українських ЗМІ одразу з’явилися матеріали із підкреслено тривожними оцінками цих чорногорських виборів, які ледь не становлять «кінець незалежної Чорногорії».

Усе це підсилюється тезою про прийдешній прокремлівський зовнішньополітичний крен Чорногорії та відродження «Великої Сербії». Мовляв, не за горами вихід країни з НАТО та російські військово-морі бази на чорногорському узбережжі.

На мою думку, можливість зближення з Росією існує не в одній європейській державі: власні інтереси інших країн, особливо економічні, не завжди обертаються навколо України.

Згадані ризики в Чорногорії існують, але в ближчій перспективі явно перебільшені.

Виростають вони з огляду на політичну платформу провідної чорногорської сербської/просербської сили – коаліції «За майбутнє Чорногорії» (лідер – до того далекий від політики професор Здравко Кривокапич), в основі якої стоїть «Демократичний фронт» (ДФ).

Цей «фронт» на чолі з сербськими націоналістами Міланом Кнежевичем та Андрією Мандичем послідовно виступав проти членства країни в НАТО, проти визнання незалежності Косова і за зближення з РФ.

Вони постійно апелюють до сербського характеру чорногорської державності та ідентичності до 1918 року.

Окрім того, обидва політики були визнані чорногорським судом винними в спробі державного перевороту в країні восени 2016 року (Мандич та Кнежевич зі свого боку відкидають це, вважаючи переворот «вигаданим сценарієм»).

В цілому ДФ позиціонує себе як партія за демократичні зміни, проти корупції, «авторитаризму ДПС» і за «рівний статус сербів у Чорногорії», за «традиційне сербське чорногорство».

Тим не менш, виступаючи за братерство із Сербією, ДФ не відкидає саму ідею чорногорської незалежності.

Важливо, що саме ДФ стояв із кінця грудня 2019 року в авангарді протестного руху, що піднявся по Чорногорії на захист СПЦ перед обличчям суперечливого і вже згаданого закону про свободу віросповідання.

Відповідно, політичному тріумфу коаліції «За майбутнє Чорногорії» (а фактично – ДФ) на останніх виборах кардинально посприяло обурення численних вірян СПЦ, спровоковане загаданим законом, який безкомпромісно просувала влада Джукановича під гаслом боротьби проти тіні «Великої Сербії».

Слід прояснити й те, хто ще входить до опозиції, окрім згаданих просербських сил.

Це, по-перше, поміркована й ліберальна коаліція «Мир – наша нація» на чолі з молодим лідером партії «Демократична Чорногорія» Алекса Бечич.

Ця коаліція не позиціонує себе як суто просербська.

Партія Бечича послідовно виступає за міжнаціональний та міжрелігійний мир у країні, за демонтаж «корумпованого режиму Джукановича», який «ділить суспільство», за проєвропейський курс (і дружбу з Сербією на цьому шляху), права людини й демократичні цінності.

Бечич теж підтримував СПЦ в протестах проти «дискримінаційного» закону про свободу віросповідання. У проросійськості «Демократична Чорногорія» помічена поки що не була. 

По-друге ж, мова йде про нову і найцікавішу силу – коаліція «Чорне на біле», яку очолює також молодий та високоосвічений албанець із Ульциня Дрітан Абазович.

Дрітан Абазович

Він прославився своїми антикорупційними розслідуваннями. Багато хто здивований, що така постать стала в одну шеренгу з сербами.

Та сам Абазович говорить, що його політична сила взагалі не національна, а «громадянська».

Він наголошує на першочерговій потребі ліквідувати «диктаторський» режим Джукановича, а не на національних питаннях.

Дрітан виступає за повну рівність усіх громадян Чорногорію, апелює до європейських цінностей 21 століття та до необхідності «порвати з привидами та поділами 90-х».

Абазович відкинув будь-яку можливість співпраці з ДПС (Джукановича він назвав «європейським Лукашенком»).

Одночасно політик наголосив, що знайшов спільну мову з лідерами інших опозиційних сил на основі прийнятної для всіх платформи. Таким чином, коаліція Абазовича є ліберально-демократичною та прозахідною, що не заважає їй співпрацювати з просербськими й русофільскими силами проти Джукановича.

ПЛАНИ ПЕРЕМОЖЦІВ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Та як змогли ці 3 досить різні коаліції стати пліч-о-пліч?

У перші ж дні після виборів побоювання про «повернення в середньовічну сербську теократію», які активно використовував Джуканович в передвиборчій агітації для створення недовіри до сербів та СПЦ серед населення Чорногорії, швидко почали розвіюватися.

Принаймні поки що.

Адже 3 опозиційні коаліції-тріумфатори одразу узгодили ключові принципи подальшої політично співпраці для «демонтажу режиму Джукановича».

Ця спільна платформа передбачає: збереження прозахідного зовнішньополітичного курсу та всіх взятих раніше країною міжнародних зобов’язань (продовження євроінтеграції, збереження членства в НАТО та навіть збереження визнання Косова), відсутність змін у державній символіці, формування суто експертного уряду для нагального вирішення економічних питань, національне примирення та взаємоповага серед усіх громадян країни без огляду на національність, відсутність реваншизму і готовність співпрацювати з партіями меншин та навіть колишніми «чесними» ДПС-івцями. Усе це має на меті, «капітальне оновлення й демократизацію» Чорногорії.

Навіть серби-русофіли з ДФ погодилися, що «членство Чорногорії в НАТО – це геополітична реальність, яку треба поважати» (як заявив Мілан Кнежевич).

Що не менш важливо, у ЄС привітали підсумки чорногорських виборів і високу явку, яка засвідчила «прозоре й демократичне волевиявлення» громадян країни.

Таким чином, у Брюсселі виразили опозиційному переможному тріумвірату пряму підтримку.

Тож колективний Захід виступає союзником переможців-опозиціонерів.

Можна зустріти, між іншим, думки про те, що багаторічний чорногорський «диктатор» банально набрид ЄС. Варто зазначити також, що жодного явного втручання Сербії чи РФ у чорногорські вибори не були зафіксовано.

Міло Джуканович, хоч і заявив, що «ДПС і далі є найсильнішою партією», та погодився «боротися за інтереси незалежної Чорногорії» і в рядах опозиції.

Окремо напруги в післявиборчій, «новій» Чорногорії додала поява нових інцидентів на національно-релігійному грунті: так, у місті Плєвля на півночі країни зафіксовані напади на майно місцевої мусульманської громади, які нагадали про атмосферу страху серед тутешніх босняків доби 90-х.

Та опозиція й СПЦ одразу різко засудили ці інциденти й назвали їх «провокаціями з боку Джукановича та його спецслужб», який прагне «посіяти недовіру» в суспільстві й поставити під сумнів підсумки виборів.

У ДПС же обвинувачують «четників» та сербських націоналістів.

Також уже пройшли 2 патріотичні акції «на захист Чорногорії» з боку частини суспільства, яка скептично налаштована щодо сербів та СПЦ та прихильна до ДПС (одна така акція вже пройшла в Цетинє, а значно більша в Подгориці).

Таким чином, формування більшості та нового уряду колишньою опозицією є цілком вірогідним, якщо ДПС не вдасться кого-небудь «переманити» на свій бік, що складно зараз уявити.

Початок кінця правління Джукановича виглядає дуже реальним, але він, згідно зі законодавством, може відтягнути формування нового уряду аж до січня.

Так що наразі жодних змін геополітичних орієнтирів прозахідної Чорногорії не планується. Принаймні за мандата першого після цих виборів уряду. 

Проєвропейський курс зберігатиметься, хоч і при явному покращенні відносин Чорногорії з сусідньої Сербією та РФ. Судячи зі слів Здравка Кривокапича, можливе послаблення чи зняття санкцій Чорногорії проти Росії (мовляв, «дорого вони обходяться» такій малій країні). Але це не означає автоматичного переходу країни у «ворожий табір» щодо України – для Чорногорії важливі українські туристи та економічна співпраця з Києвом. Заяви переможців говорять про намагання будувати хороші відносини «зі всіма».

Та чи зможуть в тривалій перспективі триматися спільним строєм нинішні потенційні коаліційні партнери, яких об’єднує бажання змін у державі, де 30 років владу тримала одна політична сила?

Час покаже. Між партнерами помітні суттєві відмінності в ідеології.

Та наразі перед переможцями стоять актуальні завдання – соціально-економічна ситуація в країні проблемна та й Джуканович далі в президентському кріслі.

Маленькій Чорногорії у всякому разі доведеться здати серйозний іспит на демократію, з огляду на те, що тут вперше в історії передача влади відбулася мирно і прозоро. 

Тож поки що не варто панікувати з приводу проросійського повороту в цій країні. Появи військово-морських баз РФ на Адріатиці наразі не очікується. А можливе деяке зближення із Кремлем вочевидь мало вплине на ситуацію в України та на відносини Подгориці з Києвом.

Анатолій Демещук – історик -балканіст, експерт Аналітичного центру балканських досліджень

Поділитись