Чому Україні не підходить хорватський воєнний досвід 1990-х років: історія однієї красивої ілюзії

12.10.2020

Популярна протягом останніх 6 років в Україні, принаймні деяких поважних колах та частині медіасередовища, тенденція апелювати до хорватського воєнного досвіду майже 30-річної давності не зовсім раціональна та подекуди далека від реалій: так в чому ж проблема?

Ще з 2014 року, коли на сході України вибухнула війна, спровокована Росією та проросійськими сепаратистами, в українському медіапросторі вкрай популярним стало звернення до подій, що відбувалися на теренах Республіки Хорватія в 1990-і роки.

Перипетії того збройного конфлікту різко зацікавили вітчизняних експертів, військових, націоналістів та просто небайдужих громадян. І популярним стало порівняння обох війн, яке інколи переростає ледь не в їх ототожнення.

Із неодмінною ідеалізацією хорватів як своєрідних близнюків та братів українців. З іншого ж боку, російського, порівняння українців із «хорватами-фашистами», а проросійських бойовиків на Донбасі із країнськими сербами теж стало частим.

Між іншим, окремо слід задатися питанням – хто перший розпочав притягувати за вуха драматичні реалії Балкан останнього десятиріччя 20 століття до конфлікту, що вже 5 років поспіль вирує в Україні?

Цілком вірогідним, якщо уважно прослідкувати за матеріалами ЗМІ, є те, що якраз Москва першою й почала нав’язувати такий наратив.

Слід, безперечно, погодитися, що на перший погляд наші війни дійсно видаються подібними: сепаратизм, його підтримка іншою сусідньої держави, гібридна війна без її офіційного оголошення, добровольчі батальйони. Плюс це підігрівається емоціями (нормальна річ для суспільства, яке переживає війну), адже багато кого так і тягне ототожнити себе, українців, із, мовляв, європейцями-католиками хорватами (про те що вони все ж балканці і ментально і культурно – то окрема розмова), а ворогів-росіян та любителів СРСР місцевого розливу із, мовляв, православними «імперцями» сербами – «братами» Москви.

З тих же міркувань помітна частина хорватів поділяє симпатії до українців у нашій війні, конкретно не будучи в змозі пояснити в чому саме її схожість із їх бідою 90-х років, але відчуваючи якусь ірраціональну подібність.

Проте на сьогодні є підстави стверджувати, що схожість між війною в Хорватії 1991-1995 років та нинішнім конфліктом на сході нашої держави ілюзорна, і що їх надмірне порівняння з неодмінною апеляцією до хорватського досвіду як ідеального рецепту перемоги для України може бути навіть шкідливим.

Це заважає нам тверезо та об’єктивно оцінювати реальність, а відтак – шукати дійсно такі шляхи до перемоги, миру й відновлення територіальної цілісності нашої держави, які нам підходять в нашій непростій і багато в чому унікальній ситуації.

Видавання бажаного за реальність ніколи не є мудрим вибором у тій чи іншій складній ситуації.

А тому варто було би, тверезо та безпристрасно поглянувши на історію війни в Хорватії 1991-1995 років, назвати ряд тих самих ключових особливостей, що відрізняють наше протистояння на Донбасі від того постюголавського конфлікту майже 30-річної давнини.

ГОЛОВНЕ – СПІВВІДНОШЕННЯ СИЛ СТОРІН

Почнемо із найпростішого – співвідношення сил ворогуючих сторін. Якщо противником України із населенням в близько 40 мільйонів у цій гібридній війні виступає Російська Федерація, ядерна світова держава із дуже солідною військовою силою та 144-мільйонним населенням, здатна постачати своїм бойовикам і найманцям на Донбас сотні одиниць бронетехніки та артилерій (не кажучи вже про дрібніші речі), то в 1991-1995 роках новостворена Хорватія із населенням близько в 4 мільйони осіб протистояла кільком сотням тисяч повсталих сербів, які мали за собою підтримку Югославії (читай – Сербії та Чорногорії) із загальним населенням до 7 мільйонів осіб.

Зрозуміло, що співвідношення сил між хорватами та сербами в 90-і роки й близько не було таким, яким воно є наразі між Україною та Росією.

ҐРУНТОВНО РІЗНІ ХАРАКТЕР ТА ІСТОРИЧНЕ ПІДГРУНТЯ

Безумовно, треба усвідомити, що війна в Хорватії носила характер, в першу чергу, етнічно-релігійний із чітким та принциповим поділом на «своїх» та «чужих» за фактом приналежності до католицької хорватської чи православної сербської нації.

Хоча певні винятки були, наприклад окремі серби в рядах хорватської армії, на ситуацію загалом вони аж ніяк не впливали.

Слід підкреслити, що ворожнеча та ненависть між хорватами та сербами має велике й болюче історичне підгрунтя.

В першу чергу – криваві події Другої світової війни, коли в умовах окупації країни державами Осі на її теренах ще розв’язалася фактично громадянська війна між монархістами-четниками, комуністами на чолі з Йосипом Брозом Тіто (етнічний хорват, між іншим) та Незалежною Державою Хорватія (НДХ) – маріонеткою Третього Рейху.

У цій маріонетковій державі, що охоплювала терени сучасної Хорватії, Боснії і Герцеговини та частину сербської Воєводини, правлячий там хорватський фашистський рух усташів здійснив геноцид сербського населення, символом чого став сумнозвісний концентраційний табір Ясеновац (за різними оцінками там загинуло від 70 до 600 тисяч людей).

Навіть нацисти, зокрема генерал Едмунд Гляйзе фон Горстенау, були шоковані звірствами усташів.

Після перемоги у війні в 1945 році югославські комуністи, в свою чергу, влаштували різанину хорватським усташам, військовим-домобранам та цивільним, піймавши їх під час відступу на території Бляйбурга в Австрії – воїнство розгромленої НДХ відступало разом із Вермахтом, підхопивши своїх рідних і надіючись здатися західним союзникам та в такий спосіб уникнути помсти з боку переможців-пратизанів.

Для об’єктивності слід сказати, що подібна доля чекала й сербських колаборантів (пронімецькі четники, Сербський добровольчий корпус), які теж відступали в тому ж напрямку.

Після війни в роки правління маршала Тіто усі ці криваві рани та образи було максимально завуальовано – натомість розвивався культ «братерства та єдності».

Стиранню гострих кутів у міжнаціональних відносинах посприяв і відносний економічний добробут соціалістичної Югославії, яка з 1948 року порвала з радянською моделлю та самим СРСР.

Старі образи знову вийшли на поверхню в кінці 1980-х рр. у зв’язку з кризою в Югославії, в першу чергу, економічною. Ну а що було далі – добре відомо: розпад федерації та ріки крові, переважно невинного люду.

Якщо ж говорити про Україну, то якоїсь кровної історичної ненависті між українцями та росіянами виключно за національному чи релігійному ґрунті все ж не було.

Хоча більша половина наших етнічних територій не одне століття жила під скіпетром російського царату. Українці не влаштовували концентраційних таборів для росіян в Другу світову війну, не вирізали їх. Але натомість самі дуже постраждали від радянського комуністичного режиму.

Характерно, що до 2014 року більша половина українців взагалі мала позитивну думку про Росію та росіян.

Болюче протверезіння настало навесні того року після анексії Криму та початку війни на Донбасі.

Проте навіть в умовах війни немає підстав говорити про які-небудь переслідування російськомовних в Україні, про етнічні чистки чи дискримінацію.

Хорвати та повсталі хорватські серби ж у 1991-1995 роках активно практикували такі речі один щодо одного. Скажімо так, на відміну від сьогоднішньої України, в Хорватії 90-х років неможливо було уявити, щоби відверта «п’ята колона» відкрито та безкарно діяла в парламенті та просувала свої ідеї на телебаченні.

Отож градус ненависті, як би там не було, у нас іще далеко не такий як був у них. Хорвати в 90-і роки були на порядок більш націоналістично налаштовані, більш згуртовані та дуже радикально налаштовані щодо своїх противників-сербів.

При всій повазі з боку автора – українські націоналісти не мають і близького такого впливу, як хорватські полум’яні «домолюби», а подекуди й прямі ідейні нащадки НДХ в 1990-і роки.

ДОКОРІННО ІНАКШИЙ ХАРАКТЕР ТЕАТРУ ВОЄННИХ ДІЙ

Кардинально відрізняються й особливості театрів воєнних війн в обох збройних конфліктах.

Порівняймо переважно гористу та слабко населену Сербську Країну з її химерними й надто протяжними кордонами, що йдуть від Північної Далмації до Східної Славонії, та рівнинні, густо населені та індустріалізовані терени Донбасу з двома великими містами – Донецьком (місто-мільйонник) та Луганськом.

Також зауважмо, що самопроголошена Республіка Сербська Країна складалася з 3-х ізольованих анклавів – власне Кнінської Країни, Західної Славонії та Східної Славонії.

Лише Східна Славонія мала безпосередній кордон із Сербією по Дунаю.

Тимчасово ж окуповані райони Донецької та Луганської областей мають величезний цілісний кордон із Російською Федерацією. Тому Москва може в рази більше надавати допомоги так званим «ЛНР» та «ДНР», аніж свого часу сербський президент Слободан Мілошевич хорватським повсталим сербам.

ВІЙСЬКОВО-ТЕХНІЧНА СТОРОНА ПИТАННЯ

Помітно відрізняється і військово-технічний рівень обох конфліктів.

Все-таки 1995 рік та 2019 – це суттєва різниця в технологіях.

25 років тому у війнах на просторах колишньої Югославії, наприклад, така річ як безпілотний літальний апарат (БПЛА) ще практично не застосовувалися. А зараз роль безпілотників для розвідки та коригування артилерійських ударів складно переоцінити.

І це лише один, найбільш очевидний приклад.

Додати слід і те, що в хорватсько-сербській війні й близько небуло такої концентрації важких озброєнь, особливо артилерії.

Те, що робили нам росіяни своїми «Градами» в серпні 2014 року повсталі серби ніяк хорватам зробити не могли. Хіба що тоді ще більш-менш повнокровна Югославська Народна Армія восени 1991 року, коли обстрілювала Дубровник та штурмувала знаменитий Вуковар.

Вкрай важливою відмінністю є й те, що хорвати, на відміну від українців, на початку війни в 1991 році не мали армії та озброєнь і змушені були купувати зброю усіма можливими шляхами та фактично з нуля проводити військове будівництво. Чимало бійців хорватського Корпусу національної гвардії та поліції, а також членів добровольчого підрозділу ХОС за власні кошти де могли купували собі стрілецьку зброю.

Важкі види озброєнь з’явилися в Хорватії уже восени 1991 р., після зайняття рядку обложених казарм та арсеналів Югославської Народної Армії.

Тоді ж, властиво, і з’явилося регулярне Хорватське Військо. Україна ж, не зважаючи на занедбаний стан своєї армії в 2014 р., мала й тим паче має зараз досить солідний ВПК.

Наші запаси військової техніки та озброєнь, навіть в період до 2014 року, коли ЗСУ були в більш, ніж запущеному стані, ні в яке в порівняння не йдуть із згаданим дефіцитом, що відчували хорвати на початку 1990-х років.

ПРИСУТНІСТЬ МИРОТВОРЦІВ

Очевидною відмінністю між ситуаціє в Хорватії в 90-і та зараз у нас на Сході є участь миротворчих сил ООН у розмежуванні сторін. В Україні наразі немає жодних «блакитних шоломів», хоча питання про їх введення час від часу підіймається як українською владою, так і росіянами. На Донбасі присутні лише цивільні спостерігачі ОБСЄ. А ось у Хорватії, як і в сусідній Боснії і Герцеговині, було в 1992-1998 роках розгорнути кілька масштабних миротворчих місій (приймали участь в них і українські військові, між іншим): UNPROFOR, UNCRO, UNTAES і UNMOP. Реально припинити конфлікт миротворці ООН не змогли, бо їх присутність так чи інакше не задовольняла жодну зі сторін протистояння. Неодноразово хорватська влада погрожувала відкликати свій дозвіл на розміщення «блакитних шоломів». Відомі навіть кілька інцидентів, коли хорватські військові вступали у вогневий контакт із миротворцями. Зокрема – під час локального наступу у так званій «Медакській кишені» (або Медакському виступі) в 1993 році, коли відбувся бій між хорватами й канадським батальйоном UNPROFOR. А за рік до того, в липні 1992 року, під час несподіваного хорватського локального наступу на Мілєвацькому плато миротворці взагалі нічого не могли вдіяти й показали свою фактично безпорадність. Зрештою, в 1995 році під час операцій «Блискавка» та «Буря» миротворці ніяк не завадили хорватським силовикам розгромити повсталих сербів. Одним словом, присутність десятків тисяч озброєних миротворців ООН таки вносила свою специфіку в хід воєнних дій у Хорватії.

ЗАГАЛЬНИЙ КОНТЕКСТ ТА ЗВ’ЯЗОК ІЗ ІНШИМИ ВІЙНАМИ

У зв’язку з вищесказаним варто трохи поговорити і про загальний контекст та характер конфлікту, з яким так люблять останні роки порівнювати війну на Донбасі. Війна в Хорватії була складовою процесу розпаду Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії, а тому про подібність цих конфліктів можна би було вести мову, якби війна на Сході Україні вибухнула під час розпаду СРСР. Але натомість через 23 роки після зникнення Радянського Союзу суверенна унітарна європейська держава Україна відчула на собі дестабілізацію, агресію та гібридну війну з боку Росії. Москва анексувала частину нашої території (Крим), користуючись тимчасовою слабкістю України в перші дні після Революції Гідності, а через місяць підняла бунт через своїх агентів та найманців у східній частині Луганської та Донецької областей. Спроби ж розв’язати щось подібне в Харкові та Одесі швидко провалилися. Відтак, не зважаючи на деяку схожість самих подій на терені (захоплення адміністративних будівель, підтримка сепаратистів з боку сусідньої країни, розпалювання войовничої пропаганди), зміст та причини подій 2014 року в Україні та 1991 року в Югославії – суттєво різні.

Згадаймо тепер те, що паралельно з війною в Хорватії тривало криваве міжетнічне протистояння в сусідній БіГ, учасником якого разом із боснійськими мусульманами та сербами була й хорватська сторона. Хорватська влада бажала приєднати хорватські частини БіГ. Більше того, місцеві хорвати під проводом боснійсько-герцеговинської філії ХДС (правляча партія Хорватії у 1990-і роки) проголосили свою власну Хорватську Респубілку Херцег-Босна і вели в 1993-1994 роках війну як проти сербів, так і проти мусульман, укладаючи при цьому ситуативні союзи із боснійськими сербами. А ще Хорватське Віче Оборони (збройне формування боснійських хорватів) здійснювало військові злочини (наприклад різанина в мусульманському селі Ахмичі в 1993 році). Знаменитий кам’яний міст у Мостарі був знищений саме хорватським обстрілом. Остаточно інституції хорватської Херцег-Босни були зі значними складнощами розпущені аж у серпні 1996 року – тобто після завершення війни в БіГ.

В Україні ж, у порівнянні з вищеописаною балканської драмою, ситуація зовсім інакша. Важко уявити подібний сценарій на наших рідних теренах. Це якби, скажімо, паралельно з війною на Донбасі тривав конфлікт у Білорусі між росіянами й білорусами, у який втрутилася Україна, захищаючи інтереси, умовно кажучи, білоруських українців. І при цьому плела проти білорусів інтриги спільно з Москвю. Химерне порівняння, чи не так?

МІЖНАРОДНА ОБСТАНОВКА, ЗАКОРДОННА ПІДТРИМКА ТА ГЕОПОЛІТИЧНИЙ РОЗКЛАД

Хорватам у 1991-1995 роках безперечно посприяла геополітична обстановка, а інтереси Загреба в один прекрасний момент співпали з інтересами провідної світової сили – США. Адміністрація Б. Клінтона бажала якомога швидше припинити війну в БіГ та врятувати боснійських мусульман від поразки й етнічних чисток. Для цього слід було потіснити боснійських сербів, які на 1995 р. тримали під контролем більше 70% території охопленою війною республіки, зайняли мусульманські анклави Сребрениця і Жепа (без масових страт не обійшлося) і вже готувалися ліквідувати наступний анклав у Біхачі на заході Боснії. Відтак Вашингтон використав для цього хорватську армію, допомігши їй у 1994-1995 рр. у озброєнні, підготовці та надавши розвіддані, а насамкінець – давши «зелене світло» на військову операцію проти повсталих країнських сербів («Буря», 4-8 серпня 1995 р.). Окрім цього, з кінця 1991 р. Хорватія мала серйозну дипломатичну підтримку західних держав, в першу чергу Німеччини. Зрештою, міжнародні санкції проти Югославії були дуже дієвими та суворими, з огляду на вкрай складну економічну ситуацію на її теренах (мається на увазі вузька «мілошевичева» Югославія після 1991 року – Сербія і Чорногорія). Це, вочевидь, капітально ускладнило для Белграда підтримку своїх воюючих братів по нації на теренах Хорватії та БіГ, а відтак спростило для Загреба ліквідацію самопроголошеної Сербської Країни.

Україна ж наразі не має такої однозначної й безкомпромісної підтримку на Заході, а точніше в ЄС. Адже та сама Німеччина зацікавлена не в протистоянні з Росією, а у відновленні повноцінної торгівлі та економічної співпраці з нею. Варто лише згадати про такий капітальний енергетичний проект як «Північний потік-2». Та й загалом складається останнім часом враження, що Європа хоче аби-як «зам’яти» ситуацію в Україні, щоби скасувати антиросійські санкції та повернутися до прибуткової комерції з російським ринком.

ЮГОСЛАВІЯ – НЕ РОСІЯ, А МІЛОШЕВИЧ – НЕ ПУТІН

Хорватській перемозі дуже посприяло те, що сербський лідер С. Мілошевич у 1995 р. фактично кинув напризволяще повсталих хорватських сербів, яких до того кілька років поспіль активно підтримував. Такому крокові сербського президента посприяли і болючі економічні санкції з боку Заходу і, вочевидь, негласні домовленості з хорватським президентом Ф. Туджманом (зокрема, ідея поділу БіГ між ними обговорювалася цілком серйозно, на що вказували люди з оточення Ф. Туджмана). Інакше кажучи, сербський і хорватський президенти впродовж усієї війни вели свою таємну дипломатичну гру. Про щось подібне між українськими президентами та В. Путіним наразі говорити неможливо. Сюди ж варто додати й те, що С. Мілошевич не мав тотального контролю над боснійськими та хорватськими сербами та їх збройними формуваннями – місцеві лідери неодноразово відмовлялися слухати сербського президента й діяли по-своєму. Наприклад, коли йшла мова про підписання мирного плану в Хорватії у 1994 р. (відомий як план Z-4), котрий мав би забезпечити країнським сербам автономію в рамках хорватської держави. Ще більше протиріч було з офіційним Белградом у боснійських сербів на чолі з Р. Караджичем – дійшло до того, що С. Мілошевич оголосив блокаду кордону з територією Республіки Сербської в Боснії і Герцеговині. А ось ступінь контролю Кремля над так званими «ЛНР» та «ДНР» є буквально абсолютним. Про якусь самостійну, незалежну від Москви політику лідерів проросійських бойовиків на Донбасі мова не може йти взагалі.

Отож, не зважаючи на з першого погляду подібність, конфлікт на Сході України ґрунтовно відрізняється від війни в Хорватії. Ці двазбройні протистояння не слід ототожнювати – вони відбуваються в кардинально різних умовах та викликані різними причинами, а також мають різні історичні передумови. Апеляція до хорватського досвіду як потрібного нам рецепту перемоги є необґрунтованою, суб’єктивною, емоційно забарвленою та подекуди навіть шкідливою. Звичайно ж, мріяти про українську «Бурю» на Донбасі приємно й цікаво, але треба розуміти, що хорвати ліквідували самопроголошену республіку країнських сербів за абсолютно інших обставин. Притягуючи реалії Хорватії 1991-1995 рр. до наших нинішніх проблем на Донбасі ми самі себе обманюємо, видаючи бажане за реальне. А це, як відомо, практичної користі Україні не принесе.

Насамкінець не можу не додати наступний цікавий та красномовний епізод. Свій цілковитий скепсис щодо паралелей між війною в Хорватії та конфліктом на сході України висловив і один із провідних хорватських військових істориків, автор численних книг та статей про Вітчизняну війну 1991-1995 років Давор Маріян, який, до речі, й сам був учасником тієї війни. У лютому 2018 року, коли вдалося зустрітися з ним та записати інтерв’ю, пан Маріян на питання про подібність українсько-російського та хорватсько-сербського конфліктів відповів, що в них «зовсім різна природа, військово-технічні реалії та маштаб», а також висловив українцям співчуття через те, що ми маємо «такого проблемного сусіда».

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ: МИРНА РЕІНТЕГРАЦІЯ – ЗА І ПРОТИ

Дещо цікавішим епізодом із хорватських 90-х можна назвати мирну реінтеграцію Східної Славонії, Бараньї та Західного Срему до Хорватії під егідою тимчасової адміністрації ООН. Буквально на цьому тижні ця тема в черговий раз актуалізувалася в Україні – у зв’язку з візитом вітчизняної урядової делегації до Загреба (по суті звучать старі-добі «заїжджені» тези про корисний для України хорватський досвід, які ми чули вже неодноразово з 2014 р.). Варто зазначити, що «східнославонський кейс» був по-справжньому успішним прикладом мирного довгострокового врегулювання на теренах колишньої Югославії – на тлі усіх інших, які переважно супроводжувалися гуманітарними катастрофами й масовими переміщення населення.

Проте ключовим чинником успіху цієї реінтеграцію було те, що перед її початком хорватські серби уже зазнали військового розгрому, а белградська влада на чолі зі С. Мілошевич була абсолютно згодна на поступове повернення місцевих сербів під владу Загреба. Тобто говорити про проведення подібної реінтеграції тимчасового окупований районів Донецької та Луганської областей в Україну та ще й на вигідних для Києва умовах нині вкрай складно. Адже для цього потрібна політична воля противника – РФ. А підстав для поступок з російського боку на сьогодні ще, на жаль, немає. Тож усі натхненні й пафосні заяви про мирну реінтеграцію ОРДЛО за хорватським зразком, які все частіше останнім часом лунають зі уст певної категорії вітчизняних посадовців, на жаль, можуть «пахнути» спробами виправдати потенційну капітулянтську позицію нинішньої української влади.

Окрім цього слід чітко розуміти, що для самих хорватів ця реінтеграція була значною мірою теж болючим компромісом, адже довелося амністувати велику кількість колишніх сербських комбатантів – вчорашніх ворогів. При цьому частина з них чинила військові злочини, але прямо зараз довести це подекуди дуже складно. На місцевому ж рівні у Східній Славонії це створює колосальний психологічний дискомфорт, коли по сусідству живуть люди, які добре пам’ятають, хто кому кого убивав у на початку 90-х. Або згадаймо регулярні бурхливі протести хорватських ветеранів та націоналістів у Вуковарі проти двомовних написів на вулицях міста з використанням кирилиці (відповідно до законодавства ЄС про захист меншин). Мова йде практично про побутову сегрегація між місцевою хорватською та сербською громадами. На побутовому рівні й дають про себе знати болючі психологічні травми.

Тому нам слід зосередитися на пошуку своїх власних рецептів перемоги, розширенню кола своїх союзників, зміцнення економіки та, звісно ж, обороноздатності. Без самих українців та їх волі до перемоги й успіху ніхто інший Україну рятувати не буде. Отож побачимо, як наша держава справиться з цими тяжкими викликами часу.

Поділитись