“Cancel culture” як симптом політичної капітуляції лібералізму

15.02.2021

Зазвичай я не пишу статті від першої особи, а завжди намагаюся залишатися поза текстом, тим не менш в цьому випадку зроблю виключення.

Сьогодні в Україні прийнято перебирати всі західні тренди, незалежно від того, вписуються вони в її політичні реалії чи ні.

Йдеться не лише про дискурс щодо прав ЛГБТ, але й відверто абсурдні ідеї саджати за сексизм, або ж накладати високі штрафи за сексистські висловлювання.

В країні, яка 7 рік протистоїть збройній агресії РФ, не залишилося більше жодних проблем, крім захисту прав людей з розладом гендерної ідентичності і сексуальних меншин.

Якщо не погоджуєшся, то ти гомофоб і тебе треба звільнити з роботи і накласти високий штраф, тим не менш мова дещо про інше.

Олена Семеняка

Нещодавно моя подруга, українська інтелектуалка і просто хороша людина Олена Семеняка стала жертвою так званої культури скасування (cancel culture).

Будучи аспіранткою філософського факультету НаУКМА і однією з небагатьох в Україні дослідників філософії Ернста Юнгера, вона виграла конкурс на піврічну стипендію у Віденському інституті гуманітарних наук IWM.

Однак, як тільки інститут опублікував дані про затвердження Олени Семеняки як стипендіатки, на його поштову скриньку зразу ж посипалися електронні листи тих, хто переконаний, що існує лише дві думки: їх і неправильна.

Дані про Олену Семеняку на сайті IWM, які згодом були видалені

Основним звинуваченням проти нової стипендіатки IWM були «симпатії до українських правоекстремістських груп та їхнє представництво».

Незважаючи на те, що будь-який університет повинен бути передусім місцем для дискусії, а не безособовим ідеологічним цензором з відповідною номенклатурою, його керівництво прогнулося під тиском як проросійських так і ліволіберальних журналістів і скасувало стипендію та навчання.

Невже журі, яке приймало рішення про надання стипендії, не цікавилося ані предметом дослідження Олени Семеняки, ані її членством і діяльністю в Азовському Русі?

Я принципово не дискриміную людей через відсутність відповідної наукової кваліфікації, але все ж таки вважаю, що люди, які через брак професійних знань наносять шкоду іншим, повинні нести принаймні адміністративну відповідальність.

Тому що жонглювання такими термінами, як «екстремізм» і «тероризм» там, де вони абсолютно не вписуються, часто створює непоправні наслідки для репутації людей.

Відповідно, такі торговці сенсаціями, що реплікують тези російської пропаганди, як Майкл Колборн чи Крістофер Міллер згодом повинні понести щонайменш юридичну і фінансову відповідальність за брехню, яку вони постійно виливають в своїх текстах про міжнародні терористичні мережі Азовського Руху.

Міжнародна діяльність Азовського Руху була і є скерована на консолідацію різних за поглядами політичних і громадських сил проти російської агресії в Україні, не відступаючи при цьому від своїх політичних переконань.

Я особисто провів на ниві цієї боротьби щонайменше 5 років, консолідуючи в тому числі радикальних польських правих у боротьбі проти проросійських середовищ Польщі і виступаючи на конференціях, за участь в яких можливо також зіткнуся з наслідками «культури скасування».

Тим не менш, не збираюся каятися чи посипати голову попелом так як робив те, що було в той момент потрібно.

Низькопробні журналістські видання в Україні, які так люблять розповідати про проросійських правих, не роблять абсолютно нічого, щоб змінити цей стан речей і відібрати в Росії поле, завдяки якому вона активно налаштовує Європейський Союз на зняття санкцій з Росії.

Іван Качановський в ефірі Russia Today

Ще абсурднішим є те, як окремі авторитетні ЗМІ цитують канадського науковця українського походження Івана Качановського, який є частим гостем ефірів Russia Today і який, згідно з нашими джерелами в Канаді, не має ніякого впливу на життя української діаспори.

Окремої уваги заслуговує також те, що Качановський повторює наративи російської пропаганди про українських радикалів, які руйнують польські пам’ятники, в той час як ці самі радикали неодноразово засуджували акти вандалізму і ставали на захист військових могил.

Люди з націоналістичного табору, можливо, не погодяться з цим твердженням, але переважна більшість правих організацій чи партій, які дійсно мають вплив, підтримує ідею зняття санкцій з Росії і закриття питання України.

Починаючи з Ліги Півночі в Італії , продовжуючи Себастьяном Курцом, який відкрито заявляє про поетапне скасування санкцій проти РФ і закінчуючи Національним Фронтом Марін Ле Пен та Альтернативою для Німеччини, котрі також поділяють ідею щодо скасування санкцій з Росії.

Якщо українські праві поділяють погляди вищезгаданих європейських політиків, то в контексті оцінок дій РФ їх погляди як Азовського Руху, так і решти українських націоналістичних організацій будуть діаметрально протилежні.

Ба більше, левова частка членів Азовського Руху, зокрема його керівництво, були активними учасниками війни на Донбасі і з власного досвіду знають, чим є російська агресія, з якою вони продовжують вже вуличну війну.

Відповідно, виступи Олени Семеняки на форумах, організованих західними правими, мали на меті не що інше, як боротьбу з російською пропагандою і підтримкою дій РФ в цих середовищах.

Тільки це не так цікаво, як писати жовті статті за принципом Геббельса: «Брехня, повторена тисячу разів, згодом стає правдою».

Тому що ті, хто так повчає Україну стандартам ВВС і журналістській етиці є настільки лінивими, що навіть не вникали ані в предмет дослідження Олени Семеняки, ані в біографію Ернста Юнгера, який був у відкритій опозиції до НСДАП і Адольфа Гітлера, а також був учасником замаху проти останнього.

Якщо після цього ідеї Юнгера, в прихильності до яких Олена Семеняка зізнається відкрито, можна називати нацизмом, тоді закономірно виникають питання щодо фаховості авторів цих тверджень.

Ще цікавішим є те, що справжні, а не названі дослідники праворадикальних рухів, яких важко назвати зацікавленими сторонами, виступили на захист Олени Семеняки у цьому конфлікті.

Серед них Андреас Умланд, Антон Шеховцов і В’ячеслав Ліхачов, які, що цікаво, також зіткнулися із критикою у своєму таборі за її публічну підтримку.

Алі Суфан

Одночасно ті, кого формально можна назвати експертами, зокрема колишній агент ФБР Алі Суфан, не можуть подати переконливих доказів щодо тероризму полку «Азов» і Національного Корпусу, а лише пишуть про ті чи інші виступи або зустрічі з участю ветеранів «Азова» без подачі фактів тероризму.

Немає жодного прикладу того, як бійці ОЗСП НГУ «Азов» використали свій доступ до зброї задля того, щоб вплинути на політичну обстановку в Україні і навіть якщо не погоджувалися з діями влади, то виконували накази командування і головнокомандувача.

Якщо штовханина з поліцією чи бійки з проросійськими бойовиками на вулицях, в яких були помічені ветерани «Азова» – це тероризм, тоді в людей, які про нього пишуть, явні проблеми з баченням різниці між спробами запобігти тероризму зразка 2014 року, підтриманим Росією і насильством проти проросійських організацій як єдиним методом у боротьбі за збереження мінімального конституційного ладу.

Зокрема якщо зважати на той факт, що та сама поліція, що відновилася через суди на посадах, ще в 2014 році була міліцією, яка підтримувала російських терористів і відпускала окупантів.

Важливим також є те, що вищезгадані дослідники були серед авторів відкритого листа, де закликали світову спільноту утриматися від критики участі правих на Майдані.

Абсурдним є твердження, що цивільна особа рекрутувала бойовиків до офіційного підрозділу Національної Гвардії. З цієї логіки випливає, що так звані критики України як Пешавару Східної Європи, абсолютно не обізнані в предметі і в своїх дослідженнях посилаються на таких же необізнаних журналістів, що торгують сенсаціями.

Проблема навіть не в тому, що вони пишуть своє бачення, а в тому, що в більшій мірі їх статті – брехня, через яку страждає наукова кар’єра людей, а її підсумком є їх суспільне і політичне цькування.

З іншої сторони, якщо навчальний заклад, навіть після того, як його колишні випускники і викладачі стають на захист Олени Семеняки, відмовляється від розслідування справи, тоді чого слід чекати у майбутньому?

Правосуддя за посередництвом поштових скриньок, позбавлення права на освіту людей з «не такими поглядами» і колективну відповідальність їх родин чи судових вироків під тиском активістів SJW в соціальних мережах?

Якщо суть сьогоднішньої свободи в тому, щоб просто «скасовувати» тих, хто піддає її постулати сумніву, то варто вже задумуватись над тим, щоб на корпусах таких установ прикріплювати наступні гасла:

Війна-це мир

Свобода – це рабство

Незнання – це сила

Владислав Ковальчук – аналітик і член редколегії Intermarium Support Group

Поділитись