Програма

Інтермаріум

Співдружність країн Центрально-Східної Європи, розташованих між Чорним, Балтійським та Адріатичним морями, покликана захистити спільні зовнішньополітичні інтереси країн-сусідів.

Потенційними учасниками Інтермаріуму є Україна, Польща, Литва, Латвія, Естонія, Хорватія, Словаччина, Чехія, Румунія, Болгарія, Угорщина, Білорусь, Словенія, Македонія.

Метою є спільне відстоювання національних економічних, культурних, політичних інтересів на міжнародній арені. Завдяки спільним зусиллям, буде створено умови не лише для подолання стагнації країн регіону, але й для інноваційного прориву і здобуття лідерства у економічній, науково-технологічній та військовій сферах.

На початковому етапі, робочою моделлю Інтермаріуму може стати зразок Північної Ради, до якої входять Данія, Норвегія, Швеція, Ісландія, Фінлянія. Як і країни Міжмор’я зараз, країни Північної Ради належать до різних військових та політичних блоків. Норвегія й Ісландія належать лише до НАТО, але не належать до ЄС; Фінляндія і Швеція належать до ЄС, але не належать до НАТО; Данія належить і до НАТО, і до ЄС. Це не заважає країнам Північної Ради координувати свою внутрішню і зовнішню політику на рівні урядів і парламентів.

Головною засадою Північної Ради, а в перспективі й Інтермаріуму має бути є критерій «спільної користі», що полягає в дотриманні трьох принципів:

  1. здійснювати діяльність, яка можлива на національному рівні, але спільна дія країн Співдружності суттєво підвищує її ефективність;
  2. показувати і пропагувати солідарність країн Співдружності на міжнародній арені;
  3. підвищувати цінність і значення компетентності і конкурентоздатності країн Співдружності.

Країни Інтермаріуму так само як і країни Північної Ради зараз належать до різних політичних та військових блоків. Але це не повинно завадити створити дієві механізми міждержавної співпраці на всіх рівнях. Вже зараз нагальною необхідністю є відродження наукового та промислового потенціалу, відродження економіки та обороноздатності наших країн, створення спільних енергетичних та інфраструктурних проектів, спільна протидія міжнародній організованій злочинності та тероризму, розвиток культурної співпраці між нашими країнами. Лише спільними зусиллями держав регіону можна швидко і ефективно виконати ці нагальні завдання.

На сьогодні країни Інтермаріуму вже почали взаємодію:

  • у військовій сфері – створена литовсько-польсько-українська бригада (LITPOLUKRBRIG) для покращення безпекової ситуації в регіоні;
  • у політичній сфері – союз «Вишеградської четвірки» (Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина) обстоює національні та регіональні інтереси країн у рамках ЄС;
  • в енергетичній сфері – країни Інтермаріуму протистоять російсько-німецькому проекту газопроводу «Північний потік-2»: запроектовано реалізацію добудови польсько-українського нафтопроводу «Сарматія», за маршрутом від Чорного до Балтійського моря, розробляється проект будівництва інтерконектора від підземних газосховищ «Більче-Волиця» (Львівська область) до пункту передачі газу на українсько-польському кордоні «Дроздовіче» з метою збільшення обсягів імпорту газу в Україну з Європи через Польщу, а також зберігання європейського газу в підземних сховищах газу України та його транспортування споживачам в країнах ЄС;
  • в економічній сфері – польсько-українські інвестиційні програми є значимими в обох державах – у першому півріччі 2016 року польські інвестиції в Україну сягнули 791 млн доларів. Обсяг реальних українських інвестицій в Республіці Польща, перевищує 1 млрд доларів;

Новий вимір партнерства центрально-східноєвропейських держав дозволить змінити сьогоднішній статус регіону як «буферної зони» між військовими та політичними блоками, та зробить його глобальним науковим, економічним та мілітарним лідером.

Історія та підстави для відродження вже сьогодні

Інтермаріум – не тільки природний геополітичний проект для країн Центральної і Східної Європи в географічному й історико-культурному плані. Військова агресія Росії проти України, з одного боку, та ізоляціоністський курс у зовнішній політиці Дональда Трампа, з іншого, – ті чинники, які складають 80% сприятливої геополітичної кон’юнктури для втілення цього проекту в ХХІ сторіччі. Решту 20% становить політична воля країн регіону та відповідна оргробота.

Проте наразі існує щонайменше три доктрини Інтермаріуму, які потроху перевідкриваються сьогодні: українська Чорноморська доктрина Юрія Липи, польська концепція Міжмор’я Юзефа Пілсудського та балто-чорноморські розробки латвійського генерала Петеріса Радзіньша, який також служив у штабах армій спершу гетьманату Павла Скоропадського, потім УНР під проводом Симона Петлюри.

Склад Інтермаріуму автори цих доктрин бачили по-різному, хоча спільне переважало. Липа акцентував увагу на причорноморських країнах, відносячи Польщу до надбалтійського ареалу і вважаючи Білорусь щитом України. Радзіньш включав до Балто-Чорноморського союзу країни, що побували в складі Російської імперії: Балтію, Фінляндію, Польщу, Україну. Подібно до Пілсудського, він відзначав загрозу як з боку Росії, так і Німеччини, однак разом із Липою відводив ключову роль у вирішенні долі регіону Україні, а не Польщі. Пілсудський, як і Липа, доповнив свою схему інтеграції країн Міжмор’я доктриною «розподілу Росії» на можливі національні держави – «прометеїзмом». На відміну від Радзіньша, він не включав до Інтермаріуму Фінляндію, але разом із Липою включав Румунію, у порівнянні з обома розширивши балто-чорноморський трикутник центральноєвропейськими державами: Чехословаччиною, Югославією та Угорщиною. Водночас кожен з них обстоював зміну орієнтації «Схід-Захід» на природний для нашого регіону та Європи у цілому вектор «Північ-Південь», за контуром давнього шляху «з варяг у греки».

Утім, нині для нас важливе не буквальне відтворення якоїсь із означених моделей Інтермаріуму, обумовленої історичними обставинами міжвоєнної Європи, а втілення геополітичної інтуїції, яка лежить в його основі і лишилася незмінною. А саме: тільки об’єднавшись із оборонною метою, країни Інтермаріуму здатні відстояти свій національний суверенітет та ідентичність перед новітніми загрозами зі Сходу й Заходу. І навпаки: ціна роздробленості, розбрату й «нацегоїзму» може бути зависокою, вилившись у ланцюговий демонтаж державності країн, які, забувши висновки з минулого, наївно спокусяться «сісти за обідній стіл» зі спільним ворогом регіону.

В плані структури Інтермаріуму, на сьогодні «перемагає» бачення Юзефа Пілсудського. Невипадково ідея відродження Міжмор’я в дипломатичному й громадському просторі регіону розпочала набувати широкого розголосу з часу інавгурації нового президента Польщі, консерватора Анджея Дуди. Продовжилося ж інформаційне поширення ідеї за активного сприяння президента Хорватії Колінди Грабар-Кітарович, отже таким чином відбулося розширення ідеї Інтермаріуму за межі вузького балто-чорноморського формату (Двомор’я) у так званий формат «Тримор’я». Саме хорватська лідерка заснувала Адріатично-Балто-Чорноморську Групу у складі 12 країн-членів ЄС, що у геополітичних прагненнях орієнтувалися на Вишеградську четвірку, яка стає все автономнішою від тандему «Берлін-Брюссель» (бо той інколи переходить у тріо з додатком «-Москва»). Єдиним розрахунком цих високопоставлених лобістів Інтермаріуму, що загрожує не справдитись, є сподівання на посилену підтримку НАТО, зумовлену їхньою неготовністю бачити в Інтермаріумі дещо більше, ніж просто «автономію» у складі ЄС чи вдосконалений режим євроатлантичної інтеграції.

Підсумовуючи, ставка на повноцінну співпрацю з НАТО стає усе примарнішою навіть для країн-членів альянсу, і на порядок денний виходить проект суверенного Адріатично-Балто-Чорноморського союзу. Є підстави прогнозувати, що відсутність тиску з боку США віддалить консервативні європейські сили від путінської Росії, спровокувавши зустрічний рух між країнами-локомотивами східноєвропейської альтернативи – Інтермаріуму.